Починався прохолодний весняний
ранок. У невеличкому ельфійському поселенні, поблизу Сяючого струмка, тутешні
мешканці вже давно очікували настання дощу. Але важкі темно-сині хмари, чомусь,
і досі вередували, ігноруючи лісовий народ, та пливли собі далі, кудись,
далеко-далеко за лінію горизонту.
Завдяки цьому безтурботні діти все
ще гралися на вулиці, бігаючи один за одним, а їх батьки з тривогою в душі час
від часу занепокоєно поглядали у сіре небо, сподіваючись, що коли випаде дощ
стомлена дітвора таки всядеться снідати за великим круглим столом.
Орін – високий широкоплечий ельф
саме гострив свої довгі ножі шматком гірського кришталю, який дістався йому у
спадок від батька. Але світле волосся при схиленій голові постійно заважало, затуляючи
від блакитних очей предмет роботи. Тому ельфу час від часу доводилося відволікатися,
аби поправляти свої неслухняні локони. А як відомо, правильно загострене лезо –
ключ до любої виграної битви, якщо в бою використовувати техніку танцю.
- Давай я допоможу, -
запропонувала Еовен.
Ельф обернувся. Позаду нього,
тримаючи в руках білу стрічку для волосся, стояла його прекрасна дружина. Вона,
як і триста років тому, виглядала молодою і дуже привабливою. Її струнка фігура
за всі ці роки анітрохи не змінилася. Радше, навпаки – стала ще кращою, а ніжне
біле обличчя все так же вишукано виглядало на фоні чорнявого волосся.
- Можеш не відволікатися, -
вимовивши це своїм дзвінким сопрано, ельфійка обережно розділила світле волосся
чоловіка на три частини і почала заплітати в одну довгу косу.
- Наш син Ноін, він став уже
таким великим, - у голосі батька звучали нотки гордості. – Пам’ятаю всього
шість років тому вперше взяв його на руки. Тоді він був іще таким крихітним, а
тепер…
- Так, роки біжать. Почекай-но ще
трішечки, тоді він узагалі стане справжнім богатирем.
Тим часом життя в селищі набирало
своїх обертів. Зі сторони базару до будинку молодої родини линув веселий гомін
мандрівних торговців, а з окраїни Квітучої рощі було чути чарівні співи лісових
фей. І тільки поодинокі звуки ударів ножа об ніж з місця танцювальної площадки,
де тренувалась молодь, могли на долі пересилити все в окрузі.
Та цього дня судилося відбутися
ще одному. Голосний і зовсім неочікуваний дзвін, від якого Еовен перелякано
зойкнула, змусив усіх з острахом поглянути в сторону великого дерева. Молодий
ельфійський мисливець стояв там і що було духу стукав палицею в тривожний
дзвін.
- Що?! Невже… Вороги…
- Кохана, - миттю заспокоїв її
Орін. – Забирай Ноіна та мерщій іди до прихистку на центральному дереві.
Зрозуміла?
- А ти?
- За мене не турбуйся, - ельф
став на повний зріст, випрямивши плечі, - у мене є мої ножі. До того ж, я люблю
тебе.
Еовен міцно обняла чоловіка,
після чого прикликала малюка та непомітно розтанула в загальній юрбі
схвильованих мешканців. Але перш ніж вона звернула за ріг будинку Союзу
рейнджерів, її погляд іще раз упав на коханого. Чоловік віддалявся від неї на
зустріч небезпеці, і, задавалося, із кожним таким його кроком між ними все більше
і більше натягувалася нитка хвилювання один за одного.
- Що трапилося? – пізніше
запитала Еовен у подруги, випадково побачивши ту на вулиці.
- Орки! Орки у наших воріт.
Хутчіш, біжимо до схованки.
- О, духи, - почувши від неї
слово «орк», матір іще сильніше притисла до себе сина.
- А тато скоро повернеться? –
схвильованим голосом запитав Ноін.
- Він обов’язково прийде.
Спочатку допоможе своїм товаришам. Ми його на он тому дереві зачекаємо, - Еовен
указала на велетенський дуб поблизу них. – Там безпечно.
Наблизившись упритул до задуманої
цілі, ельфійка змусила сина першим піднятися гвинтовими сходами, що обкручували
стовбур дерева, на гору. Наступними піднялися чужі діти.
- Я чекаю! – крикнувНоін, коли вже доповз до самісінької верхівки
і, зробивши наступний крок, зайшов до прихистку.
Незабаром до матері наблизився
молодий мисливець. У ньому Еовен впізнала того, хто декілька хвилин тому
сповістив усіх про настання лиха. Захеканий юнак витягнув лук і почав уважно
вдивлятися у спорожнілу вулицю.
- Як там? – миттю запитала вона,
пропустивши поперед себе кількох жінок з дітьми.
- Діло вкрай погане, - зізнався
мисливець. – Орки скористувалися ефектом несподіваності. Ми навіть ворота
закрити не встигли. Боюся зараз відбудеться саме жахливе.
Секундою пізніше по небу з
тріском розповзлася товстезна блискавка, почувся грім і миттю випав рясний дощ.
Волосся, як і вся одежа, швидко прилипли до тіла ельфійки, і вона змерзла.
- Он вони, - протягнув юнак. –
Повзуть, негідники.
Погляд Еовен зупинився на одному орку-вершнику,
який тримаючись виключно ногами, сидів на величезному вовку, а супроводжували
його п’ятеро кровожерливих гоблінів.
- Давайте швидше, Ви остання, хто
зостався на низу. Я ж бо тут постою, зупиню їх, - після сказаного ельф
вистрілив. Розрізаючи падаючий дощ, стріла с хрускотом увійшла в плоть першого
недруга. І гоблін, видавши пронизливий стогін, неначе порожня деревина, упав на
холодну землю. – Скоріше за все, наша оборона вже загинула, - припустив він. –
А ці – переможці.
- Отже Орін… Загинув…
- Мені шкода.
Раптом у повітрі пролунав глухий
свист. У відповідь забриніла тятива лука, а після того як усе вляглося,
мисливець та орк похитнулися.
- Чорт, швидко, - але юнак не
відступив. Настільки вміло, наскільки це можуть робити тільки ельфи, він
вистрілив повторно. Цього разу орк упав. Дві стріли, що зостались у нього в
животі, виявилися роковими.
- Що з тобою? – блискавично
пролепетала Еовен.
- Я поранений.
Ельфійка с жахом на обличчі побачила,
як той упав на коліна, намов лялькова іграшка. У грудях у нього стирчала
металева сокира.
- Вони… Вони не повинні… Пройти,
- дощ безпощадно бив юнака в лице, а з його ребер сочилась кров. – Ось… Візьми
мій лук.
- Але… Я не дуже вміло стріляю. Я
не…
- Спробуй. Це єдиний шанс для
них… Адже вони, діти – це все, що в нас лишилося, - після сказаного, мисливець
повільно закрив свої очі та незграбно зігнувся, упавши лицем на землю.
«Мій син, - подумала про себе
Еовен. – Не знаю чи зможу я їм завадити, але я зроблю все, щоб з ним нічого не
трапилося!»
Схилившись над неживим тілом,
ельфійка витягнула з колчана дві останні стріли. Як на зло до неї в цю ж мить
почав наближатися вершник. Підганяючи свого бридкого вовка-переростка, він
вихопив шаблю та закричав.
Перша стріла вилетіла в його
сторону. Залишаючи позаду себе довгу змазану мокру траєкторію, вона глибоко
застрягла в правому плечі суперника. Наступний і останні постріл припав на
голову лахматої тварини. Вовк відчайдушно заскавчав і, буквально, зарився мордою
в пісок. Проте сам вершник зостався цілим.
- Ну, ось і все. Більше немає
перешкод, - вимовивши це, суперник підійшов. – Помри!!! – далі він наніс Еовен
вирішальний колючий удар своєю довгою шаблею у область живота. Гостре вістря
ввійшло в її тіло, немов крижана вода. Стало дуже боляче, але вона витримала
це, міцно стиснув зуби.
«Орін… Незабаром я прийду до
тебе. Та спершу… Спершу я розберуся з оцими!»
Знову відкривши очі, ельфійка
лукаво посміхнулася недругу, після чого рішуче стисла оголене лезо лівою рукою
та повільно пропускаючи його через своє тіло, наблизилася до ворога. З її спини
вилізло криваве вістря шаблі. Стікаючи крапля за краплею, червона рідина падала
на пісок і перетворювалася на змазану багряну пляму.
- Не може бути!? – шокований
орк-вершник здивовано роззявив рота.
«Іще трішечки, - говорила сама до
себе Еовен. – Ну ж бо, давай!»
Пропустивши крізь себе ще кілька
сантиметрів металу, вона нарешті дотягнулася до стріли, що стирчала у ворожому
плечі. Різким рухом жіноча рука переломила її, а потім з розмаху сунула йому
тупим кінцем в горло. Ворог похитнувся, закашляв і пустив ротом криваву піну.
Залишалось подолати гоблінів.
Проте низькорослі істоти не змусили на себе чекати. Як один, вони пішли в
наступ, затискаючи суперницю у щільне кільце. А важкопоранена ельфійка в ці
хвилини зібратися з духом та востаннє спробувала відтворити смертельний танок,
який колись показував їй Орін.
Її права рука міцно стисла шаблю,
після чого Еовен доклала ще трішечки зусиль і одним стрімким рухом витягнула з
себе холодну зброю. Кров полилась навсібіч. Змішуючись з дощовою водою, вона
швидко замазала свою зелену сукню в вишневий відтінок.
- Уперед! – закричав один із
гоблінів. - Доб’ємо її!
Еовен приготувалася. Бойова
стійка з опущеною зброєю у піднятій руці змінилась як тільки перший опонент
заніс свою булаву для удару. Блискавично, немов сама швидкість, із півоберту
вона розрізала йому грудну клітину та одразу ж перейшла до наступного недруга,
що вже нападав із-за спини. Усього на всього повернувши зап'ясток, її рух
виявився направленим під власну ліву руку. Таким чином ельфійка встромила в
живіт другого гобліна довгу шаблю, після чого граціозно прогнулася вперед, аби
відволікти від себе передчасну смерть в образі ворожої булави, і в кінці кінців
видала несподіваний фехтувальний рух, описуючи в дощовому повітрі продовгувату
вісімку.
Коли ж її рука з опустилась,
гобліни спинилися. У одного з них виявилася відрубана рука, інший лишився без
ока. А Еовен, важко дихаючи, вишкірила зуби й відчайдушно зашипіла. У неї тремтіли
долоні, ноги майже не тримали обезсилене тіло, а в голові паморочилося. Але не
закінчити цієї справи вона не могла. Її останній різкий дугоподібний рух раз і
назавжди поставив крапку в цьому поєдинку. Усі вороги впали, а вона, хоч, і не
надовго, але продовжувала стояти під рясним весняним дощем, очікуючи іншої
хвилі ворогів…………….
