---

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування...

А щоб наші мудраки знали, що таке «рідна мова», то ми мусимо отут подати переклад невеликого за розміром та безмірно глибокого за змістом твору великого письменника братнього нам народу Тургенєва, що ось що сказав про рідну мову: «В часи зневіри, в годину важких думок про долю мого рідного краю, — ти одна моя підпора і запомога, о, велика, могутня, правдива та вільна рідна мова! Якби не було тебе, то як не впасти в розпуку, бачачи усе те, що коїться дома?..»

Панас МИРНИЙ, стаття «Рідна мова», 1914 рік.

 

    ХТО Б МІГ подумати, що автором цих слів був дійсний статський радник (цивільний генерал за рангом!) Панас Якович Рудченко? Поліцейські нишпорки восени 1915 року геть збилися з ніг, розшукуючи Рудчана чи Рудгана, навіть не підозрюючи, що «державний злочинець» — відома в Полтаві висока посадова особа, «височайше удостоєна» багатьох чинів і орденів, яка мешкала цілком легально на мальовничих Кобижчах у власному домі.         За сторінками цієї дивовижно авантюрно-психологічної біографії — доля українського письменника, що став автором безсмертних творів — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», який у щоденникових нотатках висповідувався: «Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то мені була б і слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і надія справдилася... Через це я і пишу...»

Він, як мало хто з українських письменників, заглибився у нетрі українського побуту, віднайшов у ньому такі потаємні жахіття руйнацької енергії, яка витворювала з людини вурдалака, сповідника індивідуальної терористичної боротьби. Його Чіпка з «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — реальне відбиття дійсності. Прототипом Чіпки був розбійник Гнидка — безталанна скалічена дитина свого часу, «пригніченого усяким панством, зубоженого жидовою», та й дійшла до скаламутнення розуму — чужою кров’ю упивається. То де ж нам шукати витоків сучасної жорстокості, як не в аналогах минулого?    Щонайщільніше прилягають на нашу давність сторінки «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Соціальна несправедливість, повержене у прах право селянства на власне господарювання, безчинства чиновників, і, найголовніше, — людям обрізали, обкарнали душу. Нині село — безвольне: «Замість душманської заведуть неволю на підставі народоправства, звісно, не справжнього, а вигаданого на користь невеликої групи багатирів та самохітних верховців, що, прикриваючись викриком: «волею народу!», дбатимуть про свої гуртові добра або властолюбні заходи». Сказані Панасом Мирним слова уже вкотре підтверджують — історія повторюється. Можливо, з деяким присмаком фарсу. Відомий гуморист Андрій Крижанівський років двадцять тому іронізував: «Хіба ревуть воли, як гасла певні?» Нині — ні волів, ні певних гасел, а  ясла — порубані та спалені…

Головною темою творчості Панаса Мирного було українське село, біди якого здаються вічними. Особливо гостро сприймається і сьогодні повість «Лихо давнє і сьогочасне» — про долю українського селянства до і після реформи 1861 року. От що приніс селу новонароджений капіталізм:

«... було таке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалось, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо? Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо!..»

Підкреслені нами слова — хіба не про лихо нинішнього дня, лихо, спроможне дощенту зруйнувати село, сільську громаду.

Не минав письменник й інших соціальних груп населення, його серце ятрила трагічна доля передової інтелігенції та цілого складу різночинців («Лихі люди», «П’яниця», «Народолюбець» та ін.)

Але справжніх епічних вершин глибинного психоаналізу, філігранної ліпки образу і широкоформатного зображення історії буржуазного суспільства в Україні кінця ХІХ — початку XX ст. Панас Мирний сягнув у романі «Повія», який творився кілька десятиліть і став лебединою піснею письменника. Панас Мирний — майстер опису жіночих типів і характерів загалом — у цьому творі сягнув світових вершин зображення «жертв громадського темпераменту», як у старі часи називали представників першої древньої професії. Доля Христі Притиківни, що стала проституткою, в часи Панаса Мирного не була такою «масовою», як у наші часи, коли Україна має два найприбутковіших види експорту — метал  і  жінок...           Він був речником заблокованої нації, заблокованого слова. Через царські заборони твори Панаса Мирного йшли до читача роками і навіть десятиліттями, деякі з них так і не були надруковані за життя письменника. А мав же він чималу творчу спадщину: оповідання, нариси, новели, вірші, хрестоматійні твори для дітей, зокрема «Казка про Правду і Кривду», «Морозенко». Чимало працював у драматургійному жанрі, залишив нам пречудову драму «Лимерівна», роль головної героїні якої Наталі блискуче зіграла колись Марія Заньковецька.

Тож хай вічно зоріє «на хвилях небесних блаватів» ім’я доброго мудреця, читаються і перечитуються в людях його донині новаторські твори, що вічно стоятимуть в обороні українського слова і духу.

                     

  А  що  Ви читали останнім часом ?