Коли мені було 16
років, я навчалася у Козелецькому веттехнікумі. На всіх студентів гуртожитку не
вистачало, тому я мешкала у баби з дідом. Бабу звали Галя, а діда - Іван.
Баба Галя була дуже
хорошою людиною, а дід Іван любив випити, а потім «ганяв» бабу Галю, навіть
мені інколи перепадало. І був у них кіт - звали його Циган - гарний, великий.
Ми з бабусею Галею дуже його любили, смачненько годували, я навіть з технікумівської
їдальні інколи приносила йому - то котлетки, то оладки. А дід Іван його
ненавидів, бив - візьме за хвоста,розкрутить, а тоді як кине! Одного разу дід його як ударив - думали, що
вбив. Але кіт трохи полежав і ожив. Баба його просила: «Іване, ну не гоже жити
без котика - хай живе у нас, не гони його».
Було це влітку.
Одного разу дід Іван прийшов дуже п`яним. А у них був великий сад, у саду -
дерев`яне ліжко. Дід Іван щось бубонів, лаявся, пішов у садочок. Ліг догори і
відразу захріп. Котик Циган все крутився біля ліжка. Бабуся говорить: «Цигане,
гуляй спокійно, твій мучитель спить». Ми з бабусею розпочали прання. Я - перу, бабуся
- вішає білизну. Раптом Циган як стрибнув на діда та зубами як схопить його за матню - дід як заверещить! А кіт - тікати.
Господи, такої брудної лайки я тоді у свої 16 років ще не чула - це було щось
страшне. А баба Галя собі під ніс тихесенько шепоче: «Це він тобі віддячив за
твою «доброту». Я перелякалася і побігла у хату. Дід ще довго тоді ходив,
розставивши ноги...
А кота Цигана ми
більше не бачили ніколи. Після цього я ще мешкала у них рік. Вони завели собі
іншого котика. Звали його Мурчик. Ми з бабусею Галею дуже його любили. Дід Іван
його вже не чіпав. Мабуть, Циганнавчив,
як потрібно поводитися з котами.
Зараз мені 59 років,
але ця пригода ніколи не забудеться - запам`яталася на все життя.
