Синиччина сімейка
Ми з Олексієм Корнійовичем Турчиним товаришуємо вже кілька років. Час від часу заношу йому деякі газети почитати , просвітянські журнали та книжки. Спілкуємося, обговорюємо різні публікації, вчинки політиків. А оце якось дзвонить та й каже:
– Андрію, ти якщо найближчим часом приїдеш, а мене випадково вдома не буде, то в поштову скриньку нічого не клади, а краще під сінешніми дверима залиш, бо в мене там "постояльці ” завелись... А взагалі – то приїзди й сам побачиш.
– Раз так, то ввечері чекайте в гості, – кажу я в слухавку, заінтригований.
В літню пору сонечко ховається пізно, то ж до свого знайомого я завітав ще завидно.
– І що їх сюди так привабило? – тихенько підходить до саморобної дерев’яної скриньки й обережненько відхиляє гумовий "дашок”. – От глянь, які ці синички трудяги – за три дні вже й гніздечко звили, хоча перед цим я кілька разів викидав наношений ними "будматеріал”, бо, думаю, не зможуть тут спокійно жити – весь час же поряд снувати будемо туди–сюди , лякати. Та й поштарка ж постійно турбуватиме.
– Ну, якщо самі собі таке житло обрали, то мабуть не з лякливих, – відказую.
– А – а – а... – махає рукою Корнійович – Буде, що буде! Поживемо – побачимо! Поспостерігаємо. А поштарку проситиму, щоб кореспонденцію в іншому місці залишала.
Всього кілька днів промайнуло, як ми знову зустрілися, а мій знайомий аж брови здіймає, так йому кортить новиною поділитися:
– І як їй, такій маленькій, стільки яєць нанести вдалося? Оце так плодюча попалась! А може їй ще яка допомагала? Ну невже сама?!
– От де доведеться Вам старі навички згадати, бо Ви ж у нас тепер "головний наглядового пункту”, –піджартовую собі, натякаючи йому на проходження в молоді роки армійської служби у «ВДВ». – Наступного разу точно буде що розповісти.
І наче "накаркав”, бо наступна зустріч з приводу деяких причин затяглася на кілька тижнів. Та коли знову побачились зі своїм приятелем, то почув надзвичайно захоплюючу оповідку-мелодраму – вигадані сценарії телесеріалів просто відпочивають!
– Ти знаєш, вивелися всі одинадцятеро пташенят! І такі ж ненажери – мамка днями без передиху їм комашок і хробачків носила. Але безпечна заклопотаність її й згубила. Кішка моя, хижацька душа, запримітила, мабуть, її часте "шастання” туди–сюди, підстерегла й "цопнула” птаху-бідолаху... 3аразюка така!- аж кулаком трусонув. - Ох і лаяв я її! Побити хотів, та не наздогнав – так шкробнула, що кілька днів на очі не з’являлась. І знаєш, впродовж цього часу ну не помічаю, щоб хтось до пташенят прилітав і все! Осиротіли...
– Так у них же ж начебто й татко повинен бути...- бурмочу й собі .
– Не знаю, не запримітив я цього чомусь з самого початку. Та слухай далі.
"Що ж його робити?” – думаю. Ну жалько ж... І вирішив я сам їх годувати! Оце впіймаю мушку, кришку відхиляю, а вони вже голівки попідіймали, жовті ротики повідкривали : хлоп – і зникла комашка! А той самий ротик знову вже відкритий. Впіймав ще декілька: Хлоп! Хлоп! – і ті поковтали за милу душу! Отак з новим „хазяйством” до вечора й протішився. Але … Один Господь Бог знає, що стало причиною — чи неправильний „раціон”, чи нестача їжі, чи холоднеча нічної та вранішньої пори, але наступного ранку виявив я двох неживих пташенят… Засумував, по-правді сказати. Отак, думав, сидячи на лавці, що всі й погинуть за кілька днів. Аж глядь — то одна синичка гульк — і в скриньку з ”гостинцем” у дзьобику, то друга гульк — і знов у скриньку. Чую ”цвір-цвір” третя, „тінь-тінь” четверта... Мо’ з десяток їх назбиралося! І хто їх наззивав? Ну, наче домовилися між собою. І ото як конвеєр якийсь – одна за одною, одна за одною. „Е – е – е, малеча, тепер ви не пропадете ! ” – промовив я ствердно більше для самого себе, ніж до них і, заспокоївшись, пішов у своїх справах. – Як бачиш, не помилився — заглядаємо вдвох до "синиччиного будиночка" — он які вже виросли, оперились так, що скоро вже й від їхніх дорослих покровителів не відрізниш. Молодці пташки – справжня дружня сімейка! От що значить Матінка–Природа : в кожну живу істоту душу вклала...
– Та – а – ак... – погоджуюсь, ствердно хитаючи головою, – людям би в них ще повчитися...
– І не кажи; он що витворяють у Раді . А особливо оце знову, перед виборами! Тьху... А народ, як оті необігріті й ненагодовані пташенята... А ну їх , тих політиків ... Краще б до Природи вернулись. До Бога... А пташенята вже скоро вилетять і будуть десь тут поблизу мешкати — фруктові дерева оберігати. Он скільки плодів нав’язалося, хоч і морозило їх, і градом било... Нехай тепер визбирують всяку погань – мені червиві яблука не подобаються , хоч дехто й стверджує , що то ознака екологічно чистої продукції...
– Згоден з Вами , Корнійовичу,- відказую на прощання, – попсоване й те, що підгнило нікому не сподобається. І вже скоро настане той час , коли треба буде «вибраковувати»!
Андрій Навродський.
