СВЯТКИ
З прадавніх часів зимовий період для українців був особливо насиченим різноманітними звичаями та обрядами. Серед низки зимових свят особливо виділяється період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними дійствами, що припадали на різдво, Новий рік (за старим стилем) і Хрещення (Водохрещі). Навколо цих дат протягом віків складався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. І хоча ці три головні зимові свята мали ряд специфічних рис-відмінностей, все ж спільного між ними теж було чимало. Оскільки обрядовість кожного з них повинна була виконувати схожі функції: захищати людей від впливу ”злих сил ”, особливо небезпечних у цей період, та забезпечити добробут і щастя сім’ї в наступному році.
Напередодні Різдва звечора ватаги ходили з „зіркою” і починали колядувати. Зміст колядування (як і новорічного щедрування) полягав у тому, що спочатку групи чоловіків, потім парубочої молоді, а пізніше дівчат і дітей заходили на подвір’я кожної хати і, обов’язково спитавши дозволу, виконували ряд обрядодійств, що несли у собі ідеї родючості, піснями славили господарів, бажали їм здоров’я, статків, за що отримували певну винагороду. В основі цих обходів лежали давні магічні уявлення про те, що побажання, сказані в період Новоріччя, мали стати реальністю.
Колядування за своїм походженням є позацерковним звичаєм, що існував ще в язичницьку добу. З прийняттям християнства до традиційних святкових сюжетів додалися нові, в основі яких були фрагменти Священного писання, насамперед про народження Христа і Божу Матір.
Напередодні Нового року побутували урочистості, обходи дворів зі щедрівками. Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи рядження – широко популярними були обряди водіння „Кози” та „Меланки”. Активну участь у ритуалах брали діти. Вранці на різдво хлопчики „пахолкували”, а на Новий рік – „засівали” чи „посипали”. Заходячи ще вдосвіта до хати, робили символічне посівання зерном, висловлюючи при цьому традиційні побажання щастя, здоров’я і багатого врожаю.
Свято Богоявлення (Йордань) завершувало різдвяно-новорічний період селянського календаря. Відправивши Службу, священик занурював хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою.
Всі намагання „вождів з минулого” обрубати віття могутнього народовеличного древа виявилися марними. Останнім часом, відчувши-таки сокровенний зв’язок з пра-прадавниною, ми починаємо задумуватись про існування свого коріння і нам стає дедалі цікавіше заглиблюватись у культурні традиції рідного народу, пізнавати його побут, поглиблювати власну духовність. Навіть отой примітивний речитатив „щедрик - ведрик – дайте - вареник...” чути вже рідше, дітвора вивчає об’ємні колядки й щедрівки, та й вдягається театральніше – справжнісінький тобі вертеп! Як же праві були мудрі предки, коли казали: „Забудете минуле – не буде для вас і майбутнього...”
Одна моя знайома, знаючи, що вже тривалий час цікавлюся народними звичаями, спитала, чи не знаю я тої колядки, яка звучала, дещо змікшована разом зі співами Олега Скрипки (Вакула) і Ані Лорак (Оксана), у фінальній пісні новорічного теле-мюзиклу „Вечори на хуторі біля Диканьки”. Мені й самому було б цікаво послухати весь її текст і, за допомогою товариства „Просвіта”, я віднайшов записи того гурту, який називається „Коровай”. Цю ж чудову колядку, шановні читачі, дозвольте і вам запропонувати:
Ой, як же було ізпрежда віка
Ой, дай Бо...
Ой, як не було неба і землі
Дай, Бо-о-же...
А тільки було синєє море
Ой, дай Бо...
На тому морі горіли огні,
Дай Бо-о-же...
Коли тих огнів сиділи святі
Ой, дай Бо...
Радять Радоньку, кого в море послать
Дай, Бо-о-же...
А святий Петро говоре на то
Ой, дай Бо...
Та достань, Петро, жовтого піска,
Дай, Бо-о-же...
Та посіємо по всьому світу
Ой, дай Бо...
Щоб уродилось небо і земля
Дай, Бо-о-же...
Небо – зорями, земля – квітами
Ой, дай Бо...
Із Святками Вас!
Андрій НАВРОДСЬКИЙ
