Новини району  | Останні оновлення | Знай наших | Анонс газети "Маяк"
Додай нас у друзі vk.com
 Група "гість"Вітаю Вас Бажаний госте | RSS
Головна | Мій профіль | Вихід
| Реєстрація | Вхід

- Меню -

Головна сторінка

Останні ОНОВЛЕННЯ

Новини нашого району

Корюківська Козача Січ

ОГОЛОШЕННЯ

Гучномовець

Квіти +

Знай наших

Каталог файлів

Каталог матеріалів

Форум

Фотоальбом

Влада

МВС повідомляє

Служба Безпеки України

Слово для віруючих

Такого ви ще не бачили

Смаколики

Корюківщина. Вибір...

Гостьова книга

Ваша думка...



Статистика

онлайн усього 1
відвідувачів 1
користувач: 0



Посміємося?



На прізвисько «Пітбуль».

 

З героєм публікації  Іваном Тарасюком  я познайомився ще в дитинстві. Майже однолітки, ми разом ходили займатися різними видами єдиноборств до підвального приміщення корюківської центральної районної лікарні. Потім «круті 90-і» завертіли кожного у своїх справах і товариський зв'язок  обірвався. А оце нещодавно зустрів колишнього друзяку на вулиці нашого міста. Зраділи один-одному, обійнялися, розбалакалися…

Те, про що розповів Ваня, я бачив хіба-що у фільмах-бойовиках, або ж читав у книжках відповідного жанру. Бо його реальне життя – то готовий сценарій до мелодрами з елементами «екшену».  Але все по черзі …

Народився  і виріс Іван у  простій корюківській сім'ї, де батьки, окрім нього, ростили ще  й старшого та молодшого братів.  Навчався у місцевій школі №2 (теперішня гімназія). Як і вся тодішня молодь, гуляв вулицями міста, танцював на дискотеках, збирав колекцію різних каменів-мінералів (були камінці не тільки з території колишнього Радянського Союзу, а й з-за кордону)  та  займався спортом.

– Хоча й був я невеличкого зросту, у 10 років все ж  почав відвідувати секцію з таеквон-до, якою керував Анатолій Михайлович Скрипка, - згадує Іван. – Трохи згодом почав паралельно ходити і на кікбоксинг,  де тренером був Сергій  Васильович Тихоновський.

Старався не пропускати заняття юнак, потихеньку вивчав науку ведення рукопашного бою,  відточував елементи захисту, «підтягував» фізичні кондиції. Ще в шкільні роки на змаганнях у Сумах «став» на червоний пояс. Коли досяг призовного віку, то віддав Батьківщині свій військовий обов 'язок – відслужив в інженерних військах у частині на Вінничині.

– Всього в армії було: і «посвяти» різні, і своєрідна «стройова» підготовка,  і від «дідів» доводилося відбиватися,  а ще, між іншим, і кілька споруд  місцевому колгоспу звели, - поділився спогадами. – Хоча армійські будні вільного часу і не передбачають, бо там  все  по хвилинах розписано, але  для занять улюбленою справою все ж годинку-другу викроював.

Після повернення з лав української армії, пішов працювати на місцеву фабрику технічних паперів до ремонтного цеху. Були відновлені й заняття у підвальному приміщенні ЦРЛ. Під час вихідних і відпусток намагався більше мандрувати. Одного разу, відпочиваючи на березі Азовського моря, зустрів жіночку та й… закохався. Світлана, так її звали, відповіла Іванові взаємністю і запропонувала жити разом. За її пропозицією переїхали вони жити до Дніпропетровська.

– Роботу я знайшов досить швидко – влаштувався працювати монтажником електрокабелів, - продовжив розповідь земляк.  – Також дізнався про тамтешню міську секцію зі східних єдиноборств і з задоволенням повернувся до тренувань. Через деякий час на міських змаганнях виборов перше місце серед своєї вагової категорії. Тоді ж «став» на чорний пояс І дану, а через рік отримав і ІІ дан.

Тим часом дружина нашого спортсмена завагітніла і сім'ї довелося виїхати  до російського міста Анжеро-Судженська,  що в  Кемеровській області – саме там мешкала рідня Світлани. Згодом народилася у молодят донька, тому працював Іван на кількох роботах, щоб забезпечити велику родину всім необхідним. Довелося й «легалізуватися» – отримав російське громадянство, попередньо відмовившись від українського, написавши відповідну заяву до посольства. Старався відповідально ставитися до сімейних обов’язків: працював, як віл – йшов з дому рано, повертався пізно, а все зароблене приносив додому. Що ще треба? Живи і радій! Та доля, мабуть, вирішила випробувати на міцність мого товариша.  Якось, залишена без догляду  2-річна донечка Алінка випила склянку оцтової   есенції, необачно залишеної матір’ю на столі. Лікарі зробили все, що могли, але врятувати дівчинку не вдалося. Поховавши доньку, батько важко переживав втрату. А щоб подолати стрес, піддавав себе неймовірним фізичним навантаженням. «Родичі» ж, скориставшись психологічною безпорадністю хлопця, прибрали до рук  все ним раніше зароблене. В тій сім’ї Івана вже більше нічого не тримало…

– Закінчувався такий важкий для мене 2004 рік, - продовжує оповідач. – Одного вечора, коли всі люди навколо були зайняті передноворічними турботами, я після робочої зміни прошкував до нещодавно винайнятої квартири. Вже  повертав до під’їзду, намацуючи ключа в кишені, аж раптом почув жіночий крик. Повернувши голову, побачив, як двоє здорованів сіпали за одяг якусь дівчину. На мій  оклик припинити неподобство, послали мене «по-російськи»... Довелося нашому землякові втрутитися:

– Одного я одразу відкинув ударом ноги, але інший витягнув ножа… Зимова слизота не дала як слід згрупуватися, тому трохи запізнився я з перехопленням руки нападника. Добре, що одягнений був по-зимовому, та й куртка міцна виявилася, тому рани зазнав  поверхневої, -  залишилося в Івана про ту сутичку нагадування на все життя – шрам  вище ліктя на правій руці. – Чолов’ягу того я зі злості через себе кинув та, застосувавши больовий прийом, руку з ножем без жалю заламав – вона аж захрустіла. Кричав він так голосно, що його «дружок» з переляку п’ятами накивав,  а хтось із жителів сусіднього будинку, мабуть, викликав правоохоронців, бо було чути, як наближається звук міліцейської сирени. Ну, думаю, треба швиденько «брати ноги в руки» і…  Кричу дівчині: «Чого стоїш? Втікай!» А вона мені: «Кров он у тебе – перев’язати треба.  Я вмію». 

Так  Іван опинився в помешканні ще однієї Світлани (ото неначе навмисно доля зводила його з жінками, які мали однакове ім’я). Домовилися з того часу разом по життю крокувати. Нова знайома, виявляється, працювала в соціальній сфері міста, але зарплатні її ледь вистачало, щоб винаймати житло і більш-менш пристойно харчуватися. Така ж ситуація була і у Вані. Тому, зустрівши Новий рік, пара вирішила і життя своє по-новому налагоджувати: на «сімейній нараді» було прийняте рішення переїхати до помешкання Світланиних батьків – у селище Тяжин, що було десь кілометрів за 170 звідти.

– Житіє моє потихеньку налагоджувалося, тренувався ж я здебільшого просто неба, насолоджуючись ароматом свіжого повітря. Під час одного з таких занять і запримітив мене один цікавий чоловічок. Підійшов, поспитав дещо, а потім запропонував взяти участь у «закритих змаганнях» і мати з цього пристойні заробітки. Я тоді ще не зовсім зрозумів до чого він веде, але погодився – ну треба ж десь гроші на утримання сім’ї брати!

Новий знайомий слів на вітер не кидав: через кілька днів Іван вже демонстрував все, на що здатен, групі «серйозних людей».  Ті ж, у свою чергу, прикріпили  за ним кілька тренерів з бойового самбо та джиу-джитсу,  які мали б навчити  ще й боротися у партері та застосовувати трохи інші больові прийоми, ніж ті, що є у техніці таеквон-до.  Не пройшло й місяця, як новоспеченого  бійця вже везли на «змагання» до Красноярська.

– Окрім мене того вечора прибуло на «турнір» ще з десяток цікавих бійців, - продовжив згадувати Іван. - Як я потім зрозумів, належали вони до різних «шкіл» і володіли різними техніками ведення бою.

Так, шановні читачі, це були справжні «бої без правил», про які нам доводилося тільки чути, а якщо і бачити, то лише з екрану телевізора. Поєдинки відбувалися у приміщенні, схожому на ангар для зберігання зерна. Нашому землякові випало битися у третьому за вечір поєдинку з суперником удвічі важчим і на дві голови вищим за нього (на той час Ваня мав зріст 160 см).

– Перший свій поєдинок я програв, але програв достойно – за очками, вистоявши проти суперника всі три раунди, - хитнув головою мій співрозмовник і знов поринув у спогади. –  Запам’ятався мені тоді ще й неймовірний шум, що лунав з усіх боків. Галасливих глядачів набилося до того «амфітеатру» у кілька ярусів – хтось добряче на цьому заробляв! Після бою ж за мною закріпилося і нове прізвисько  –  «Пітбуль».  Напевно в декого асоціювався я з представником відомої всім бійцівської породи собак.

На наступні бої Іван вже виходив саме під цим прізвиськом. Бився самовіддано – в «боях без правил»  симулювати не будеш! Набравшись досвіду в  кількох проведених поєдинках, почав здобувати і перемоги. Були ще бої в Кемєрово,  в Томську, в Новосибірську.  Організатори ж підшукували йому все сильніших бійців. Перемагав і тих…  Але більш за все запам’ятався нашому  землякові бій, коли битися проти нього вийшов здоровань на прізвисько «Шатун».

  – Володів той такою «гримучою сумішшю» різних видів єдиноборств, що я до того й не уявляв, що такі люди бувають. Я з ним, як не намагався, абсолютно  нічого не міг вдіяти. А він що тільки зі мною не робив – я так ще ніколи в своєму житті не «літав»… На останок той «ведмідь» ударом коліна ще й три ребра мені зламав  –  полишав я ринг того вечора вже зі сторонньою допомогою.

Після того кісткодробильного поєдинку довелося Пітбулеві кілька місяців лікуватися. По одужанню  –  продовжив виступи, але діяв вже обачніше, що, до речі, не дуже подобалося глядачам, які прагнули кривавих видовищ.  Бачачи таку обережність, організатори запропонували виступити ще в поєдинках, де застосовувалась і холодна зброя. Провів такий один. Після нього також залишилися «позначки» на тілі.

  «Може вже досить з мене тих боїв?» – подумав якось. Та й друга дочка у лютому 2006 року якраз народилася – їй треба було увагу приділяти, бо вже гіркий досвід батьківства був… А оскільки я якраз і тренерську ліцензію (міжнародні сертифікати) отримав, то вирішив організувати спортивну секцію таеквон-до, - продовжив свою розповідь наш «боєць».

  

Звернувся з такою пропозицією до тяжинських керівників. Як би вам не здалося дивним, але адміністрація селища і приміщення для тренувань надала, і кошти на функціонування секції віднайшла. Допомагало і керівництво місцевого молокозаводу. До вже тепер Івана Васильовича  почали приходити всі бажаючі вивчати науку східних єдиноборств: набралося аж дві групи – дитяча та юнацька. Правда,  десь половина з набраних через кілька днів відсіялась, не бажаючи «напружуватися», але 15 дітей та 10 юнаків стійко продовжували займатися. Через деякий час почали з’являтися і результати. За шестирічний термін виховав наш Васильович трьох чемпіонів Росії!  Коли ж підросла  донька Жана, потроху і її почав долучати до занять. Зараз, каже, показує непогані результати, як для її віку. Але знов доля почала «ставити в партер» новоспеченого «сансея». Дружина все частіше почала зазирати до чарки і все менше піклуватися  про дитину.

– Довела Свєтка себе вже до такого стану, про який кажуть «коли в голові нарешті збираються всі думки, то одна з них обов’язково пропонує підняти тост за зустріч», - з сумом зітхнув Ваня. – Несила було мені за цим усім спостерігати. А тому забрав доньку і переїхав жити в окреме помешкання – дякувати друзям, що трохи з цим допомогли...

– А коли надумався рідну Корюківку відвідати?

– Давно в гості збирався, та все ніяк: виходило так, що весь цей час сам собі не належав, наче постійно «прив’язаний» чимось був. Та нещодавно зателефонувавши до рідних, дізнався, що батько захворів. І так тяжко, що хвороба прикувала його до ліжка. Довелося  їхати, залишивши своїх вихованців на старшого з групи. Звичайно ж і доньку з собою привіз...

Поблукавши вулицями рідного міста, зрозумів Іван, відчувши ностальгійний щем у грудях, що нікуди більше йому звідси їхати не треба. Адже на своїй землі і зілинка допомагає, що вже про людей казати. Зустрів старих друзів – не залишили одного в біді, відчув підтримку від кого словом, а від кого й ділом…

– Дочку одразу в школу відвів. Вона у мене здібна – он за місяць навчання вже «12-ки» з української мови отримує, хоча до цього ніколи нею й не спілкувалася, - посміхається задоволено. – А сам я хочу відродити в Корюківці секцію з таеквон-до. Думаю оце звернутися з такою пропозицією до представників місцевої влади. Справа ж непогана: молодь наша і фізично б розвивалася, і морально б не деградувала.  Мені в ці осінні дні все не йде з голови російська приказка: «Где родился – там и пригодился».  Досить вже з мене мандрів.  Тут хочу бути корисним. Корюківчанин я!

Ось така незвичайна історія. На сьогоднішній день Тарасюк Іван поки-що залишається без улюбленої справи, але каже, що дуже зацікавлений у викладанні своїх знань та навичок молодому поколінню. Для нього важливо, щоб молоді люди не волочилися без діла, а приймали участь у громадському і спортивному житті міста, району.  Впевнений, що заняття  східними єдиноборствами будуть прищеплювати вихованцям моральні позиції:  дружбу, любов до людини, співчуття до ближнього, бо чомусь дуже багато зараз навколо аморального й бездуховного.  Вірить він, що знайдуться небайдужі люди,  які допоможуть у його прагненні. Вірять і ті, хто вже бажає розвиватися тілесно і духовно за вченнями східних майстрів. Невже не знайдуться бажаючі допомогти заповнити цю прогалину в переліку спортивних секцій району?

Тож сподіваємося, що продовження теми буде…

 

Андрій Навродський.

*****

Форма входу
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
- Друзі -






















Мой профиль на Freelancehunt.com

Синоптики прогнозують
погода у Корюківці

Телеманія

Наше дзеркало №1
Наше дзеркало №2
Наше дзеркало №3
Наше дзеркало №4

Наше дзеркало №5
Наше дзеркало №6

OФІЦІЙНА Web-СТОРІНКА КОРЮКІВСЬКОЇ РАЙОННОЇ МОЛОДІЖНОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
"АЛЬЯНС 3000" ©.