Воїн-захисник, який назавжди залишиться в наших серцях.
Готувати пам’ятно-поминальні матеріали завжди важко. Ще важче писати про молодих людей, які у розквіті сил відійшли за межу вічності. І надзвичайно важко розповідати про того, кого знав з дитинства і з ким товаришував довгі роки. Але робити це все ж треба…
31 січня минає рік, як 33-річний воїн-артилерист, командир самохідної артилерійської установки (САУ) молодший сержант Микола Пономаренко загинув, отримавши осколкове поранення. В той останній день січня минулого року розташування 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади (раніше 13-й БТО «Чернігів-1»), солдати якого взимку 2015 року вели активні бойові дії з сепаратистами біля селища Очеретине Ясинуватського району Донецької області, потрапило під шалений вогонь «Градів». Очевидці розповідали, що то було справжнє пекло (хто знає, що таке РСЗВ «Град», не заперечить!): багато хто з українських воїнів отримав у тому бою поранення. Були й загиблі, серед яких – наш земляк.
Колю я особисто знав з дитинства, можу навіть сміливо стверджувати, що він зростав на моїх очах, адже ж виросли ми на одній вулиці. І хоча я на кілька років старший за нього, та все ж траплялися випадки, коли ми навіть деякі свята відзначали в одній компанії. Скільки його пам’ятаю, він завжди був люб’язним і приязним хлопцем, чуйним товаришем – ніколи й нікому не відмовляв в допомозі. Таким його й інші згадують…
- Мене кілька років хвилювало те, що розлогі гілки великих старих дерев, які росли неподалік мого будинку, колись та гепнуться на дах і провалять його, - згадує сусід сім’ї Пономаренків 78-річний Олексій Турчин. – То я позаторік спитав Кольку, чи не зміг би той хоч трошки їх обпиляти. І він вже наступного дня так вправно заліз на ті дерева, пообпилював гілки й на мотузці поопускав, що навіть я в молодості так не зміг би. Ото молодець - до сих пір йому вдячний!
- Коля мій до всього був беручкий, - втираючи сльозу, згадує матір загиблого Ніна Миколаївна. – Він у нас змалку до всякої роботи привчений був: і по господарству, і на городах. Ми з його батьком Миколою походимо з простих селянських сімей і все життя пропрацювали в колгоспі. Познайомилася я зі своїм майбутнім чоловіком, коли він після армії прийшов працювати шофером на молоковозі до місцевого колективного господарства, в якому я тоді дояркою працювала. Закохалися один в одного і, не гаючи, вже 2 жовтня 1976 року весілля зіграли. Першою у нас «знайшлася» донька Ала в 1977 році. А Коля народився в 1981-му. Народжувала обох у Корюківці в пологовому будинку. Ходили мої діти перші чотири класи в Милейську школу, а потім – у Корюківську. Перша вчителька Ющенко Галина Дмитрівна завжди хвалила Колю, казала, що старанний, хоча й непосидючий, як і всі хлопчаки. Найбільше ж він любив з батьком у машині кататися. Після того, як закінчив 9 класів, також пішов на роботу до колгоспу – на конику череду корів пас. Потім забрали його в армію на півтора року – служив «в артилерії» десь аж в Тернополі (офіційні джерела повідомляють, що протягом 2001-2002 років проходив строкову військову службу у військах ПВО в Тернополі). Демобілізувавшись, пішов працювати вальником лісу в Корюківському держлісгоспі…
- Ми з Колею познайомилися, коли він приїхав до моєї двоюрідної сестри Олі, яка жила поряд, сінокіс косити, - із сумною посмішкою згадує молода вдова Лариса Пономаренко. – Кажу їй: «Ой, щось ніяк до мене женихи не заходять (а був мені тоді вже 21 рік)! Піду хоч з Колькою пожартую…» Отак і познайомилися ближче, зустрічатися почали, а на день закоханих 14 лютого 2009 року й розписалися. Працювала я тоді маляром-штукатуром. Та майже зразу ж і в декретну відпустку пішла – донечка Каролінка вже в тому ж 2009-му народилася. Синок Тарасик на світ з’явився у 2011-му. Коля тоді вже у «приватників» трудився, пізніше – у ФОП Білий (саме у цього підприємця й працював під час мобілізації). А на Маковія, 14 серпня 2014 року, йому «служивий» повістку вручив, де зазначалося, що вже на завтра, 15 числа, о 7-ій ранку треба прибути до військкомату. Як поїхав тоді зранку, то більше я його вже й не бачила…
Рідним Коля розповідав, що військову перепідготовку проходив у місті Бердичеві Житомирської області, а тоді - в Рівному. Коли ж потрапив у зону АТО, то нікому з них про це не зізнавався.
- Я до останнього не знала, що мій чоловік на передовій і вже бере участь в бойових діях, - продовжує згадувати Лариса. – Говорили з ним по мобільному телефону кожного дня і він весь час казав, що знаходиться на навчаннях. Розповідав, що його призначили командиром САУ і в його підпорядкуванні знаходиться семеро чоловік. Після 31-го січня на телефонні дзвінки відповідати перестав, а в Інтернетівських соціальних мережах з’явилися співчуття рідним Миколи Пономаренка від корюківчан, які вже звідкілясь дізналися про його смерть. Нам же ніхто ніякої інформації не надавав і тому вся рідня до понеділка 2 лютого перебувала в тривозі й очікуванні (31 січня і 1 лютого 2015 року припало якраз на вихідні – на суботу й на неділю відповідно). А вже в понеділок представники влади й військкомату приїхали до нас додому і підтвердили цю жахливу новину…
Молода жінка глибоко вдихнула, помовчала, закусивши губу, перевела подих і продовжила:
- Привезли Колю 4 лютого в закритій домовині і вмовили нас не відкривати її. Спочатку ми не хотіли нікого слухати, але все ж погодились, бо товариш по службі, який супроводжував тіло, переконав, що відкривати дійсно не треба. Ховали його наступного дня, 5 лютого, якраз сніг пішов - природа також плакала й прощалася з нашим захисником. Тіло відспівувало кілька священників. Людей на похороні було дуже багато – процесія розтяглася ледь не на всю "баранівську" вулицю. Поховали на нашому (Милейському) кладовищі. Деталей тих страшних днів пам’ятаю не дуже добре – все було, немов туманом оповите. Від шоку всі «відходили» кілька днів… А потім знову розпочалися сірі будні зі своїми клопотами (адже в господарстві тоді було дві корови, поросята, птиці повен двір). В усьому нам допомагає сім’я Колиної сестри Али – її чоловік Володя нам і городи трактором поорав, і сіна накосив, і дров привіз. Хлопці з громадської організації «Корюківська спілка воїнів-учасників АТО» (керівник Сергій Милейко) дров нарубали. Не забувають про нас й інші громадські організації: моя малеча на всі свята отримує подарунки від представників КРМГО «Альянс 3000», перед 1 вересня нашій першокласниці Каролінці з чернігівського Єдиного Волонтерського Центру передали вишиванку – красувалася в ній на урочистій лінійці. Пенсії, правда, чомусь довго не було, хоча всі документи подали вчасно, але через півроку виплатили одразу всю. Подали ми й документи з проханням про поліпшення житлових умов - стоїмо зараз у черзі на квартиру…
- 2015 рік для мене був надзвичайно важким, - підтримує далі розмову мати загиблого героя Ніна Миколаївна Пономаренко. - Адже втратила я впродовж року трьох найрідніших людей: Сина Колю в січні, через кілька місяців - рідного брата Анатолія, а 12 вересня не витримало серце і в мого господаря Миколи, Колиного батька, помер, не доживши двох днів до свого 63-го дня народження. Важко жити без рідних людей. Але що поробиш? Он же ще корова в хліві (одну збули), двійко поросят, півтора десятки курей – порання вистачає. Як же зараз без «хазяйства»? Всього не докупишся…
Розумію, що важко. Але, сподіваюся, що не залишиться сім’я воїна-захисника без належної уваги. Бо як же ж тоді в очі його дітям-напівсиротам дивитися? Держава без уваги уже не залишила: Указом Президента України № 282 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Микола Пономаренко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Не залишимо ж без уваги й ми, прості люди, адже віримо, що спостерігає він за нами з небес Райських. Тож низенько вклонімося рідним і пом’янімо достойно нашого земляка, бо в серцях наших Коля назавжди залишиться справжнім Героєм, яким у нас – Честь і Слава!
