|
| | |
| Подорож поЗакартаттю День перший Початок. «Корюківка – Мукачево»
Одного серпневого ранку, коли за вікном тільки-но почало світати, ми вирушли у подорож. Хмарило, і над Корюківським автовокзалом збіглися важкі сірі хмари. Але така прохолода, після пережитих +420С, більше втішала, аніж бентежила. Та й перспектива їхати до столиці у не жарку погоду надавала нам надії, що шлях до місця призначення пройде швидко і комфортно. Отож, придбавши квитки, ми вмостилися на передостанніх вільних місцях «Еталону», і водій рушив у дорогу. Але не встигли ми як слід отямитися, як вже читали назву з написом обласного центру міста Чернігова. Тут і там з’являлися знайомі багатоповерхівки, Технологічний університет, перехрестя, перехрестя і знову перехрестя, готель «Україна», «McDonald’s» та … вокзал. Далі знову дорога. Покинувши межі Чернігівської області, після першої зупинки, водій правив свою машину на всіх дозволених «вітриах». І не лякали його при цьому ані паперові макети службових машин ДАІ на узбіччі, ані пішоходи, котрі так недоречно перебігали нам дорогу. Потім був Київ, станція «Лісова», мандрівка метрополітеном і залізно дорожній вокзал. Останнім акордом у прощанні зі славетним містом-героєм виявилась негода. Під розкати грому, небо над нами ураз стало темним-темним. Десь у далечині ковзнула блискавка, випав рясний дощ. Відстань від виходу зі станції метро «Вокзальна» до ЖД вокзалу була невеликою, але, пробігши нею, нам довелося довго підсихати. Пізніше прибув потяг «Київ – Мукачево». Комфортабельний вагон-купе прийшовся нам до смаку, і тихе ритмічне постукування коліс незабаром навіяло дрімоту, відкинувши у нікуди спогади про раптову зливу.
День другий замок «Паланок» + шлях до озера
Наступного дня за вікном поїзда вже не було рівномірного лісового ландшафту. Тепер нашому погляду відкривалися суцільні пагорби, на яких височіли поодинокі приватні будиночки, а далеко попереду виглядали сині обриси гір. Поїзд спинився. Станція «Мукачево». Сьома ранку. На пероні – безліч туристів. Звідусюди чути веселий гомін, водії таксі один за одним пропонують свої послуги, продавці крамничок саме починають відкривати свої торговельні заклади, перехожі неспішно йдуть у своїх справах, а ми, підхоплені в усьому цьому коловороті, одразу ж вирішуємо тримати шлях до замкової гори. Але перш ніж піти туди, як справжні туристи, згадали про головний і незамінний атрибут будь-якої мандрівки - намет. Купили його на місцевому ринку. Під час огладу тамтешніх будинків зрозуміли - це давнє місто. Тісні різноколірні вулички та дивні за своїм виглядом двоповерхові будиночки створюють загадковий образ казкового містечка. Мати за окрасу екстер’єру ковані елементи на будинку – звичайне явище для мешканців: металеві балкони, декоративні металеві ґанки, художньо оформлені металеві паркани. Здається, що все тут пронизане духом древності. У південно-західній частині Мукачева стоїть овіяний легендами і бойовою славою Мукачівський замок, один із найцінніших Історичних і воєнно-архітектурних пам'яток Закарпаття. Замок розташований на горі вулканічного походження висотою 68 м.
Час проведений у стінах замку назавжди залишиться для нас гарним спогадом. Багато цікавої та цінної історичної інформації ми забрали звідти. Особливо сподобалась історія про княжну Ілону Зріні. 1685 року австрійські війська взяли в облогу Мукачівський замок. За відсутності князя Імре Текелі, який перебував на той час у Туреччині, обороною замку керувала Ілона Зріні. Перші сім місяців замок успішно відбивав штурми австрійських військ. В квітні 1686 року облогу було знято, але на початку 1687 року замок був знову взятий у кільце. 27 місяців тривала героїчна оборона Мукачівського замку та до початку 1688 року він був єдиним непідкореним австрійцями пунктом Трансільванського князівства. Серед інших чудес України є місце оповите магією. Наближаючись до якого, відчуваєш як завмирає твоє серце, подих мимоволі сповільнюється, а широко відкриті очі прагнуть якомога довше насолодитися тією фантастичною неперевершеною красою природи… Приблизно, так можна описати шлях до морського ока Карпат – озера Синевир.
І ми, окрилені такою метою, покинули славетний замок та того ж дня поїхали маршруткою до міста Межигір’я, звідти автобусом до станції Синевир, а там пішим кроком йшли до самісінького села Синевирська поляна. Шістнадцять кілометрів – воістину величний маршрут! Але, аби назавжди залишити у своєму серці чарівний шматочок Закарпаття, на це варто погодитися. І неважливо наскільки довгим був наш шлях…Тільки так по-справжньому відчуваєш красу Карпат, і мимоволі розумієш, як почуття від пережитого проникають глибоко в душу, торкаються найцінніших струн і дивовижною симфонією виливаються назовні… Споглядаючи все те, ми зрештою дійшли позначки початку села Синевирська поляна. Поселення тягнеться обабіч головної дороги на багато кілометрів уперед. І щоб пройти його, слід витратити чимало додаткових зусиль та часу. Хоча, для стомлених мандрівників там і тут можна знайти оголошення, типу «є вільні місця», з більш-менш прийнятними цінами. Та того дня ми вирішили не зважати на втому. Нас навіть не налякали важкі дощові хмари. Бо ж до головного омріяного об’єкту лишалося зовсім трішки. І, вдаючи епічних героїв, ми вирішили дійти до кінця одним махом, але… Усі наші наміри розтанули, немов дим, коли після дуже коротких сутінок у горах запанувала суцільна темрява, та ще й злива... Дощ не жалів нікого. Заледве встигли розкрити дощові плащі… Погода зіпсувалася нанівець. Вибору не було - довелося повертати у село. І завдячуючи хранителям, дім, де можна було зостатися на ніч, у темряві знайшли дуже швидко. Незграбно піднялися на другий арендований поверх, скинули мокру одежу й одразу ж заснули…
День третій і четвертий озеро Синевир
З приходом наступного світлого дня всі наші турботи зникли, неначе їх і зовсім не було. Дощ скінчився, а на зміну сірих дощових мас прийшли легкі літні хмаринки, гріло сонце. Тепер доля усміхалася нам. І решту дороги до заповідника не довелося проходити пішки. Адже виявилося, що будинок, у якому ми зосталися на ніч, належав працівнику природоохоронної служби Михайлу, а він, у свою чергу, люб’язно посприяв нам у прибутті до місця призначення на колоритному українському транспорті - конях. Тож нічого ми не платили за вхід на територію заповідника.
По прибутті вирішили проблему з наступною ночівлею. На підступах до озера, побачили зручний будиночок у самісінькому заповіднику. Ціна виявилася сприятливою для того, аби зосталися там на два дні.
Озеро Синевир — найбільше озеро Карпат, розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря. Купатися у ньому суворо заборонено – температура у літку заледве перевищує 13-ти градусів, ловити рибу (форель) також заборонено. Тому більшість часу ми просто гуляли навколо та знайомилися із особливостями гуцульської кухні. Існує легенда, згідно якої мальовниче озеро утворилося від потоку сліз графської доньки Синь, на місці, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, було вбито за його простацьке походження камінною брилою за наказом графа. Озеро вишукано виглядає в обрамленні гір. І в такій непереможній комбінації йому немає рівних. Але, якщо вдаватися до порівняння, то ми, мандрівники, про себе відзначили, що наші Блакитні озера у Ріпкинському районі залишаються для нас найулюбленішими. А про красу місцевої водойми, біля фабрики, залишається тільки мріяти…
День п’ятий і шостий гора Петрос – 2020 м..
Перш ніж піднятися високо в гори, мусили ми повернутися до міста Межигір’я. У цьому нам допоміг щасливий випадок – за селом Синевирська поляна спіймали таксі. Далі, на автовокзалі, придбали квитки до наступного міста Хуст, а вже там пересіли на автобус «Хуст - Івано-Франківськ », який віз нас повз місто Рахів аж до самісінького села «Кваси» - першої відправної точки туристичного маршруту. А з наступним світанком вже знову збиралися в дорогу. Розрахувалися за орендовані кімнати, покинули село і пішли за дороговказами по 15-му маршруту до славнозвісної гори Петрос.
Туман непомітно опустився на плечі. Вузька стежка, ніби знущаючись, із самісінького початку круто повела під гору. І, здавалось, чим вище ми йшли, тим більшим ставав її нахил. Хвилин за тридцять по тому, на підходах до лісу, зустріли гуцульських косарів. Молоді хлопці жваво розмовляли між собою, жартували, а на запитання: «як би нам ліпше всього відшукати 15-тий маршрут», - охоче відповіли, промовляючи на своєму дивному західноукраїнському діалекті.
Опинилися в царстві лісу. Величні дерева втішали своїми густими кронами й тим самим давали змогу подолати одну з найкрутіших частин підйому у приємній прохолоді. Але за першу годину подорожі здолали ми зовсім небагато, часто робили перерви, потім знову вставали та йшли. Та коли ліс почав рідшати і на горизонті з’явилися сині гори, ми нарешті вловили ту справжню, дивовижну душу цього місця. У такі моменти навіть втома не давалася взнаки. Бо ж про гори можна розповідати багато, але немає таких слів, аби в них вкласти всю первозданну красу Карпат. Коли туди потрапляєш, то зовсім забуваєш про плин часу, відчуваєш, що живеш у повній гармонії зі світом, і від того тобі стає легко та спокійно.
(гора Петрос 2020 м.)
(гора Говерла 2061 м.)
прегляньте всі фото
_________________________ Г. Величко - стаття М. Головач - фото
| |
| | |
|
Календар |
|
« Жовтень 2024 » | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд | | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
|
|
|
- Друзі -
|
|
|
|
|
|