Головна сторінка

Останні ОНОВЛЕННЯ

Новини нашого району

Корюківська Козача Січ

ОГОЛОШЕННЯ

Гучномовець

Квіти +

Знай наших

Каталог файлів

Каталог матеріалів

Форум

Фотоальбом

Влада

МВС повідомляє

Служба Безпеки України

Слово для віруючих

Такого ви ще не бачили

Смаколики

Корюківщина. Вибір...

Гостьова книга

Мені холодно

За лічені хвилини дощові хмари затягнули над позаміським цвинтарем  усе небо. Ніби, розділяючи лютий біль і жахливу скорботу матері, вони також плакали гіркими сльозами, проливаючи свої холодні води.

Нещодавно Вероніка Григорівна втратила свою єдину доньку Євгенію і ця жалива істина тепер постійно нагадувала про це її слабкому серцю. Колись матір мріяла аби донька по закінченню школи навчалася у вищому навчальному закладі, згодом, як і всі, отримала б вищу освіту, а далі роботу, вийшла заміж… Але насудилося… Тепер нещасна донечка одвічно спочиватиме в червоній труні, а вона - нещасна решту життя докорятиме собі за те, що в ту пречудову п’ятницю таки відпустила її разом із подружками купатися на озеро. Інстинктивно, іще тоді Вероніка відчувала настання, якогось, непередбачуваного лиха, проте запізно… Неймовірна глибина та велика відстань від берега зробили своє. Матір лише поставили перед фактом – Жені більше немає. Лікарі засвідчили смерть внаслідок утоплення.

І нині, оточена подругами доньки та колегами по роботі, вона, не перестаючи, плакала.

- Ти завжди носила її, - після того як служитель церкви отець Мирон закінчив читати молитву, матір поволі наблизилася до труни. - Нехай ця річ завжди буде з тобою, - сказавши це, Вероніка Григорівна в черговий раз витерла хустинкою накопичену рідину під очима та поклала біля Жені маленьку сумочку. – Я пам’ятатиму, - вона нахилилася та поцілувала її біле, немов крейда, обличчя, а по тому знову розридалася.

- Прах до праху, попіл до попелу, - продовжив говорити священик, коли решта близьких людей востаннє віддала шану померлій, і труну накрили дерев’яною кришкою. – На землі ми народжуємося, у неї ж і повертаємося. Усе, що має початок, має і свій кінець. На все воля Божа. Як на небі, так і на землі. Тому не варто звинувачувати себе.

Місце, куди поклали дівчинку, наймані робітники почали закидати землею. Паралельно заграла поминальна музика перед якою морально вже ніхто не встояв. Навіть мужні чоловіки з бюро ритуальних послуг не втримали почуттів і теж заплакали. Щоправда, їхні сльози маскував дощ, але загалом це не мало значення. Усім «незнайомцям» перш за все було шкода матір, яка тепер залишилася із цим непримиримим горем сам на сам.

Згодом Вероніку Григорівну відвели в сторону. Зміна оточення пішла їй на користь. Жінка тяжко зітхнула та неспішно поглянула всіх, хто зібрався. Поруч, як виявилося, стояла сусідка Єлизавета. Одягнена в чорну сукню, вона тихо плакала, схиливши голову. Також поблизу неї ридали колишні подруги Жені, а в далечині, поміж кам’яних хрестів, стояла до болі знайома постать Устима. Як і вісімнадцять років тому цей дивний чоловік мав ті ж самі риси обличчя: двійне підборіддя, пухкі щоки, лисувату голову. Загалом, у Вероніки склалося враження, ніби з моменту їхньої останньої зустрічі він анітрохи не змінився. Навіть чорний піджак сьогодні виявився таким же, як і багато років тому. Та попри це, вона все-таки зраділа його раптовій, і на мить навіть дозволила собі пригадати минуле.

Колись, дуже-дуже давно вона кохала його і життя в них квітло, неначе калина. Устим обожнював Вероніку, намагався проводити з нею весь свій вільний час, часто любив дарувати подарунки, постійно засипав вітами, але при цьому, чомусь, ніколи не розповідав про свою справжню роботу. І Вероніка не настоювала, мовляв, прийде час сам розкаже. Утім відповіді не було. Навіть після року подружнього життя Устим залишався цілковитою загадкою. Декілька днів удома, а потім ні слуху, ні духу. Спливали тижні, а то навіть і не одні. А, коли чоловік повертався, то жодних пояснень не надавав. Лише плечима здвигував. І все було б і них нічого, якби одного разу Вероніка не знайшла на горищі людський скелет… Пояснень не було. Устим промовчав, а вона, зважившись, таки вирішила розірвати стосунки. На ранок Устим пішов, залишивши по собі лише прощальну записку зі словами «ти завжди будеш у моєму серці».

- Вероніко, - мовив Устим, підійшовши ближче.

- Ти? – його голос спершу налякав її.

- Я прошу, прийми мої співчуття. Для тебе й твого чоловіка – це величезна втрата, знаю. Ніхто не мусить бачити смерть своїх дітей… Особливо ти.

- Устиме, - вона обірвала його  на пів слові, – Я мушу тобі розповісти. Розумієш, у мене… У мене окрім тебе нікого не було. Це… Як би сказати. Це твоя… Дитина, - останні слова Вероніка ледь чутно прошепотіла йому на вухо, аби ніхто з решти присутніх їх не почув, а потім знову заплакала. – Пробач… Я хотіла розповісти раніше, але… Не змогла.  

- Моя донька!?

- Так. Їй ось-ось мало сімнадцять виповнитися.

- Чому? - Устима кинув тривожний погляд за спину Вероніки на щойно зведений чорний хрест, – чому ти розповіла мені це саме зараз? – його руки помітно затремтіли, і від хвилювання він опустив голову.

- Пробач. Просто… Так склалися обставини.

Хвилиною пізніше натовп почав поволі розходитися. Єлизавета, помітивши свою сусідку в компанії колишнього загадкового чоловіка, підійшла до них, рвучко підхопила подругу під праву руку та рішучим кроком відвела до машини. Із-за цього Устим загубив Вероніку з поля зору, і в результаті залишився сам.

Люди розійшлися. На цвинтарі запанувала тиша, яку тепер насмілювався порушувати лише холодний дощ.

Ближче до вечора, знаходячись у своєму позаміському маєтку, Устим сидів на канапі біля розпаленого каміну з келихом червоного вина. Випиваючи склянку за склянкою, він тим самим намагався вгамувати свій душевний біль. Але попри будь-які намагання сп’яніти, алкоголь не давав бажаного результату. У голові однаково з’являлися думки про доньку.

«Якби все склалося інакше, - думав він, - вона була б живою. І разом, будучи повноцінною сім’єю, я, Женя та Вероніка, жили б щасливо. Але… Господи, ну чому ти такий несправедливий? Я ж так хотів мати дитину! Мріяв почути від неї те перше заповітне слово «тато», прагнув ростити, виховувати її. А натомість дізнався, що вона… Загинула».

- Хазяїне, усе ще можна змінити, - у коридорі почувся голос дворецького, і в наступної миті до кімнати зайшов сивоволосий чоловік, років п’ятдесяти, в елегантному сірому смокінгу з білою краваткою.

- Давиде? Ти й досі тут? Я ж давно відпустив тебе додому.

- Так, але я не міг піти, відтоді як почув від Вас таке.

- Чим же ти мені зарадиш?

- Нажаль нічим. А от Ви самі собі допомогти можете. Чому б Вам не скористатися своєю силою заради спасіння доньки?

- Розумієш, не все так просто. Я-то можу повернути її душу, а от тіло… Щоб відновити померлі клітини потрібно дуже багато магічної сили. Боюся, стільки в мене не буде. Та й ні в кого, напевно, зараз уже немає. Хоча…

- Хазяїне, мені здалося, чи Ви справді подумали про фестиваль темряви?

- Твоя правда, - Устим прискіпливо подивився на жовті язики полум’я у каміні.

- Суддям брати в ньому участь заборонено!

- Знаю. Але в мене на прикметі є дехто. Гадаю, він легко стане моєю маріонеткою. А ти молодець, Давиде, посіяв у моєму серці надію. Дякую, - вимовивши це, Устим підвівся, поставив спорожнілий келих на журнальний стіл і повільно розім’яв шию. – У такому разі приготуй машину, ми вирушаємо.

Дощ навіть після настання півночі спинятися не збирався. По закінченню нормального асфальтного покриття, шлях Устима та дворецького почав пролягати крізь нерівну ґрунтову дорогу. Машина час від часу натикалася днищем кузова на всілякі вибоїни, колеса інколи буксували у багнюці, по вікнах цокотіли гілки низькорослих сосен, але загалом вони більш-менш успішно доїхали до центральної брами кладовища.

- Зупинись отут, - звелів пасажир. - Далі ногами підемо. І про лопати не забудь.

- Авжеж, хазяїне.

Так і зробили. Відчинивши бокові дверцята, обоє обережно вийшли з салону та з тривогою поглянули хрести попереду.

- Десь, там вона лежить, - сказав Устим, і указав пальцем у темінь поміж дерев. – Ходімо.

Але відшукати потрібну труну серед незліченної кількості інших у темряві виявилося не так то й легко. Чоловіки постійно натикалися на чужі пам’ятники, а потрібного все ніяк не могли знайти. І лише за силуетами нагромаджених вінків, вони нарешті знайшли те, що шукали. У цілковитій пітьмі один із них присвітив ліхтарем на прибиту до залізного хреста табличку та впізнав знайоме ім’я Євгенії.

- Отже – це тут, - дворецький зупинився, застромивши лопати в сиру землю.

- Зажди. Гадаю, буде ліпше, якщо цього ритуалу вона не побачить, коли прокинеться.

- Але ж… Ви розумієте наслідки? Для неї прокинутися там буде шоком.

- Земля - найкращий провідник, - після сказаного, Устим витягнув із кишені розкладний ніж та оголив ліву руку. – До того ж я не хочу, аби вона бачила тут мою кров, - із цими словами він обережно розрізав собі вени. У світлі самотнього ліхтарика засяяли червоні краплинки, котрі, падаючи на холодний пісок, перетворювалися на темні плями. Далі чоловік зробив діагональний рух ушкодженою рукою через могилу, а потім іще один і ще. Тим самим він утворив на землі ледь помітні сліди п’ятикутної зірки, після чого тричі обійшов навколо труни та став на коліна біля хреста.

- Хазяїне, Ваша рана.

- Знаю, - відмахнувся він, приклав руки до грудей та зосередився.

У світі духів, куди душею та думками перенісся Устим, його напівпрозора сутність матеріалізувалася на славнозвісному містку, що проходив під раєм і над пеклом.

 «Вона точно десь тут має бути. Але де?»

Здавалося, голку в сіні було легше знайти, аніж Женю серед дерев’яних лав з незліченною кількістю померлих у наступній залі. Але Устим не відступився. Він знав, що кожна душа має свої думки. Залишалося знайти потрібні.

Зосередившись удруге, його ноги крок за кроком почали повільно просуватися в глиб наступного приміщення, а голова, при цьому, ніби губка, вбирала в себе всі думки померлих. Спочатку для Устима це виявилося складно, адже вмістити в собі силу-силенну чужих голосів було неможливо. Він міцно стис зуби та з усіх сил подумав про Вероніку. Як не дивно, але зараз про неї думав іще хтось. Із поміж відчайдушних криків у голові знайшовся маленький шепіт. Устим прислухався до нього, той лунав неподалік і в основному складався зі спогадів про рідний дім, маму, озеро та смерть. Іще через кілька хвилин чоловік остаточно дізнався місцезнаходження Жені. Блакитна напівпрозора сутність дівчинки-підлітка була всього-на-всього в декількох трьох кроках від нього.

 « Нарешті, - він полегшено зітхнув та підійшов до неї».

«Хто Ви? – подумки запитала душа».

« Не бійся мене, - запевнив її Устим. – Я не скривджу тебе. Я – твій тато, - посміхнувшись, чоловік сів поруч. – Хочеш, можу відвезти тебе додому? Мама, напевно, дуже сумує».

«Але… Я ж померла».

 - Смерть тіла - поняття відносне. Кожного дня хтось помирає. От ти, наприклад, зараз думаєш, що в минулому житті ще багато чого не встигла. Чи не так?

«Я ніколи не знала свого тата, - призналася дівчинка».

« Тоді в тебе є така нагода. Послухай, часу майже не залишилося. Тому ти мусиш хутко обрати. Якщо погодишся, я все влаштую. У іншому випадку шлях твій буде невідомий мені».

«Я б знову хотіла побачити маму».

«Упевнена?»

«Навіть більше того».

« Тоді прошу, не лякайся, того, що побачиш, - із цими словами Устим протягнув до неї руку».

На Землі Давид здивовано відкрив рота, тільки-но побачивши, як хазяїн прийшов до тями. Цього разу той значно зблід і майже не рухався.

- Слід негайно перебинтувати Вашу руку, - зауважив дворецький. - Я настоюю.

- Облиш. Якщо ми зараз не встигнемо, її душа відлетить, - Устим зосередився втретє. За цим він, опираючись на Давида, підвівся, тричі обійшов хрест, знову окровив власною кров’ю могилу й звів руки до неба, а після промовив: – Силою, даною мені темною стороною, я життя повертаю! Нехай справедливою буде ціна.

Попри значні опади над закопаною труною Жені ні з того, ні з цього з’явився загадковий туман. А після сказаних слів, із цієї молочної густини винирнула, здавалося, легка на дотик блакитна сутність дівчинки й одразу ж сховалася під землею.

- Тепер відійди, - звелів він дворецькому, - я не хочу, аби тебе струмом  ударило, - вимовивши це, Устим неушкодженою рукою доторкнувся до хреста та за допомогою темної сили пропустив крізь залізо в землю заряд електричної напруги.

 - Тепер що? – не розуміючи, що конкретно відбувається там у низу, запитав Давид.

- Зачекай-но. Гадаю, вона… Вона жива, - прислухавшись, відповів Устим, і полегшено зітхнув. – Мусимо поквапитися, доки в неї ще є кисень.

- Звичайно.

Цим же вечором у двокімнатній квартирі багатоповерховому будинку сиділа заплакана мати. Утираючи сльози мокрою хустинкою, вона зі скорботою в душі переглядала колишні фотографії своєї доньки.

На першому знімку стояла вродлива, сповнена життєвих сил Женя та лагідно всміхалася. Це був останній шкільний дзвоник, і дівчина, одягнута в чарівну випускну сукню випромінювала любов, від якої не можна було не радіти. Але після останніх подій Вероніка навпаки, іще більше заплакала. Солона сльозинка, накопичена на її підборідді, важкою краплею впала на зображення доньки та сковзнула вниз. Жінка шморгнула носом, витерла кінчиками пальців альбом та обережно перегорнула сторінку далі. Тут її увагу привернула картинка, де Женя разом із подружками стоїть на фоні гірського краєвиду. Обійнявши одна одну, дівчата також усміхаються, радіють життю. І так на всіх фотознімках. Яку б сторінку Вероніка не відкривала, усюди бачила лише щасливу донку.

- Господи, мені її так не вистачає, - мовила вона, промовляючи сама до себе.

Пізніше почувся дзвінок у двері. Це виявилася Єлизавета. Тільки сусідка могла, не дочікуючись відповіді, зайти в дім, коли хтось там був.

- Вероніко, - із коридору почувся знайомий голос, - ти є? Я тобі пиріжків напекла. Зараз чай пити будемо.

У відповідь почулися охриплі нотки відчаю: - Я хочу побути на одинці.

- Вибач, моя дорогенька, але, враховуючи твоє положення, дозволю собі не погодитися. Я зараз. Тільки тапочки зніму.

- Та проходь уже так. Все-одно буду прибирати, - сказавши це, жінка закрила фотоальбом, і вийшла з кімнати.

- Ну, ти як? Тримаєшся?

- А, що мені ще лишається?

Єлизавета пішла до кухні. Там вона хутко закип’ятила воду в електричному чайнику, переклала з пакета в тарілку свої кулінарні шедеври та сіла навпроти подруги.

- Тобі зараз поговорити з ким-небудь треба, - сусідка простягнула до неї гарячу чашку запашного чаю. - Не можна ж так усе в собі тримати.

- Просто мені й досі не по собі. Знаєш, у мене таке враження, ніби вона от-от постукає у двері після чергової вечірньої прогулянки. А, коли я забарюся їй відчинити, то Женя, як завжди, почне шукати ключі в своїй сумочці. Смішно звучить, але, коли вона їх знаходить, я завжди відчиняю. І ми отак стоїмо на порозі, усміхаємося одна одній, - Вероніка говорила і плакала, а її сльози, при цьому, падали в чашку.

- Я не дуже вмію змінювати тему розмови, утім, може, тобі цукру підкинути? - запропонувала сусідка, помітивши це.

- Ох, ці сльози… За останні дні, гадаю, їх уже трилітрову банку виплакала, - іронічно всміхнувшись, вона з’їла запашний пиріжок.

Трохи пізніше в коридорі забринів мобільний телефон. Заграла класична мелодія Бетховена, яка змусила Вероніку підвестися. Жінка зробила черговий ковток чаю та, не випускаючи чашки з рук, вийшла з кухні.

Єлизавета у цю мить спокійно сиділа тихо сиділа за столом, допиваючи свій напій, але потім почула звук розбитого фарфору й рвучко підвелася з місця. Роззирнувшись, вона помітила зніяковіле обличчя сусідки та її в дріб’язок розбиту чашку на підлозі. Здавалося, сама Вероніка цього навіть не помітила.

- Я… Я не розумію, - почувся переляканий голос. – Як… Як таке може бути?

- Та, що сталося? – Єлизавета побачила як у подруги задрижали вуста, коли вона підняла телефон.

- Неможливо…

- Та кажи вже, - із цими словами, жінка підійшла ближче, аби краще зрозуміти, що в неї там відбулося. Однак після побаченого сама не на жарт перелякалася, і трохи відійшла. – Тобі… Тобі телефонує… Женя? – у повітрі пролунало здивоване запитання. – Стривай-но! Я ж сама пам’ятаю, як поклала її телефон із цією sim - картою у ту сумочку, котра зараз у…

- У труні… - закінчила замість неї мати.

- О, Господи!

Зважившись, Вероніка натиснула на зелену кнопку з’єднання та невпевнено приклала телефон до вуха: - Алло? - у відповідь можна було розібрати тільки важке дихання. - Хто зі мною розмовляє? Назвіться?

Знову довготривала тиша, а за нею почувся ледве розбірливий, але до смерті переляканий голос рідної дівчинки: - Мамо… Мені холодно.

- Женя, це ти? Женя! Женя! Озвися?

Далі розмова обірвалася.

Єлизавета здивовано відкрила рота, бо, знаходячись поблизу, власними вухами вловила всі передостанні слова телефонного діалогу.

- Як це?

- Сама не розумію, - тепер голос Вероніки затремтів іще більше, а на очах знову з’явилися сльози. – Але мушу дізнатися, - сказавши це, вона набрала вхідний номер й у друге приклала слухавку до вуха.

Почулося декілька гудків, і, нарешті, довгоочікуване з’єднання.

- Вибачте, але на даний момент абонент, якому Ви телефонуєте, знаходиться поза зоною досяжності. Спробуйте зателефонувати пізніше, - як на зло, почулася до болі знайома відповідь мобільного оператора.

- Женя…

- Я чула, те, що чула, Вероніко. Голос її важно не впізнати. Утім, як вона могла з тобою розмовляти? Вона ж потонула... У кінці-кінців, їй же  розтин зробили.

- Так. Але моя донька, - мати міцно стисла телефон у одній руці, а іншу приклала до серця й різко похитнулася. – Женя…

- Вероніко, тобі зле? Вероніко! Я зараз, тільки-но таблетки принесу, зачекай.