З Бару приїхали і вежу причепурили.

Десь із середини вересня  жителі та гості  Корюківки мали можливість спостерігати за дивним рухом на місцевій телевежі. Відтоді ж на телекомівському  паркані з’явилося і попереджувальне оголошення про небажане паркування  транспортних засобів поблизу висотної споруди, бо навколо (на кілька метрів у діаметрі) розлітаються краплі свіжої фарби.  Як виявилося, то майже два місяці  її фарбували справжні альпіністи з міста Бар, що на Вінничині. Останній раз такі роботи проводилися у 2007 році, оскільки «за регламентом» металева конструкція повинна фарбуватися «з голови до ніг» кожні 5 років, щоб запобігти корозійним процесам. До речі, як стало мені відомо, одночасно в Україні відбувається відновлення лакофарбового покриття ретрансляторів у декількох областях. Що ж стосується безпосереднього фарбування корюківської вежі, то Концерном РРТ (радіомовлення, радіозв'язку та телебачення), а саме йому вона належить, для виконання робіт була найнята спеціалізована підрядна організація, яка надає послуги виробничого альпінізму. А та, в свою чергу, прислала до нашого міста групу з трьох чоловіків, до якої ввійшли: 31- річний майстер спорту з альпінізму Скобчак Анатолій,  30- річний майстер спорту з альпінізму Стуліков Володимир та 20- річний Орел Владислав, не такий, правда, титулований, але прагне нічим не поступатися колегам.  За плечима у кожного з них багаторічний досвід висотних робіт.  Анатолій та Володимир, наприклад, двічі брали участь у підкоренні Ельбрусу!  

На фото (зліва направо): Стуліков Володимир,  Орел Владислав,  Скобчак Анатолій.

– Розпочалося все ще зі шкільних років, коли ми до щоденних занять спортом долучили ще й відвідування туристичного гуртка, - почали свою розповідь хлопці, приязно відгукнувшись на мою пропозицію  трошки поспілкуватися. – Почали ходити в походи, щоразу збільшуючи і відстань і складність пересування та вивчаючи спеціалізоване обладнання. Через певний час «доросли» й до підйомів у гори на серйозні висоти...

Ще в студентські роки звела хлопців доля з людьми, що робили сходження на найвищі гірські вершини світу. Дізналися, що готуються вони до сходження на Ельбрус – найвищої вершини Кавказького хребта (висота – більше, ніж п’ять з половиною тисяч метрів). Назбирали потрібну суму грошей, взяли тільки необхідне обладнання і вирушили групою з 5 чоловік спочатку потягом до гірського масиву (їхали аж 5 днів), потім – 21 день самого сходження (з кількаденними перервами на акліматизацію). Сходження це проходило нелегко як фізично, так і психологічно:  за кілька днів до цього зірвався і загинув альпініст з групи, яка підіймалася попереду наших знайомих. Помилився, орієнтуючись, і впав  в ущелину.  Гори помилок не прощають...

– Але все ж до вершини ми дійшли і були тому дуже раді! – згадують і посміхаються друзі. - Емоції – не передати!

Анатолій на той час вже очолював студентський туристичний гурток, а тому через рік знову організував групу, з якою ще раз підкорив найвищу вершину Російської Федерації.

– До речі, - уточнює він, як фахівець. –  Кордон між Європою та Азією неоднозначний, тому нерідко Ельбрус називають ще й найвищою європейською гірською вершиною, а за російською альпіністською класифікацією «Ельб» (це так вони цю гору між собою називають) оцінюється як 2А сніжно-льодова вершина.

Коли ж старші з групи створили сім’ї  і «понароджували» по двоє діток, то з’явилася й необхідність у грошах – треба ж членів своєї родини  годувати та вдягати.  Зайнялися промисловим альпінізмом, у якого є свої нюанси. Якщо в горах головне  –  це легкість спорядження, а карабіни роблять з алюмінію та дюралю, то для промислових альпіністів головне – надійність, тому і карабіни у них важчі, зі сталевих сплавів (переважно іноземного виробництва).

– Першим моїм завданням на новій роботі було – ущільнення швів багатоповерхового панельного будинку, - продовжує розповідати Анатолій. – Начебто з завданням впорався непогано та й замовники залишилися задоволеними, почав заробляти.

– Я ж у свій перший робочий день одразу потрапив на колишню військову 150-метрову вежу, яку в радянські часи використовували як «глушилку» – для перешкоджання прийняттю програм «ворожих» радіостанцій, - підтримав розмову свого товариша Володимир. – Монтував там обладнання для покриття місцевості мобільним зв’язком. А якщо казати про найвищу промислову споруду, яку ми «підкорили», то це, мабуть, 250-метрова вежа в місті Ладижин, що на нашій рідній Вінничині. Там також ми виконували завдання з монтажу обладнання мобільних операторів.

– До слова… Чи правда, що перебої з роботою мобільного зв’язку на території  Корюківщини були саме через виконання ваших робіт?

– Та навряд-чи.  Ми про відключення такого обладнання нікого не просили.

– А як до вашого заробляння у такий спосіб ставляться батьки, дружини?

– Не можемо сказати, що спокійно, але нормально. Дружини, ті взагалі – наші, місцеві, «доморощені». Самі ще з-за шкільної парти з нами в походи ходили. Тому знають, що до своєї роботи ми ставимося зі всією відповідальністю.

– А взагалі не страшно на таких висотах працювати? – запитую, думаючи про те, чи зміг би сам подолати відстань хоча б до середини нашої споруди, не кажучи вже про її «маківку» (для довідки і порівняння: висота корюківскої вежі – 75 метрів).

– Та ні. Ми вже звикли,  – відказують. – Чомусь не було страху і в дитячо-юнацькі роки. Не думали тоді про це… Просто обов’язково  підстраховуватися треба, бо випадки всілякі можуть бути.

– І були?

– Не без цього. От нещодавно мій кум знехтував підстраховкою  і  з даху п’ятиповерхівки  злетів, - хитає головою Володимир. – Живий залишився, бо у свіжозкопану клумбу впав. Отримав кілька переломів, до сих пір лікується. Слава Богу, що з хребтом все гаразд, а решта – позростається.  А сам я одного разу метрів з вісім вільного падіння пережив. Не помітив, як карабінчик розмуфтився і розстібнувся.  Страховочний трос врятував.  Добре, що ні об що не вдарився з розгону, а то б…

– Там, зверху, вітри дужчі, - це вже  Владислав долучається, щоб і собі не відставати від старших. – Тому без страховочної линви ніяк! Одного разу нашого колегу на моїх очах на 100-метровій висоті несподіваний порив вітру підняв з оглядового майданчика  і «переставив» десь на метр убік. Хвилин з десять після того він просто сидів і глибоко дихав, заспокоюючись. Той, хто думає, що ніякої труднації  в нашій роботі немає, нехай спробує, може й дізнається звідки адреналін виділяється...

Погоджуюсь. Ризикують хлопці щоразу, коли віддаляються від Землі-матінки.  Та для виконання таких робіт однієї сміливості, мабуть, не достатньо.

 – Треба ж іще й немалі кошти на дороге спорядження витратити? – киваю на їхні «знаряддя праці».

– Так. На одного треба  як мінімум 1,5 тис. доларів затратити для повного спорядження. На цьому не економимо, купуємо все у перевірених фірм, бо ж  «на кону» стоять наші життя, здоров’я.

Запитав ще хлопців, чи не бачили вони наслідків цьогорічного  влучання у вежу блискавки. Кажуть, що не помітили нічого. А розряд блискавки, до речі,  був тоді таким сильним, що тим, хто знаходився на чергуванні в приміщенні під вежею, від її «пострілу» аж вуха позакладало. Про той випадок розповідав якось черговий радіотелевізійного передавального центру (РТПЦ) Концерну радіомовлення радіозв’язку та телебачення Анатолій Боцманов.

– Та це вже другий такий випадок на моїй пам’яті, а працюю я тут вже 30років, - каже.  – Подібний прицільний розстріл нашої вежі небесними силами був десь у середині 80-х років минулого століття. Нещодавнє ж влучання блискавки, ймовірно, відбулося в антенно-щоглову споруду (АЩС). Я навіть собою відчув присутність її електромагнітного поля – волосяний покрив на тілі аж дибки став. І зовсім не від страху  –  ось вам і будь ласка: закони фізики на практиці.

– Що ж накоїла тоді непрохана гостя, так зненацька «підморгнувши» з-за хмар? – питаю.

– О-о-о, вона не жартувала: вмить було виведено з ладу частину радіорелейного обладнання, також пошкоджено й частину обладнання міських АТС і міжміські канали телефонного зв'язку, роботу яких, до речі, було оперативно відновлено... – пояснив Анатолій Трохимович.

Наше місто з висоти пташиного льоту...

Цікаво. Але повернемося до героїв публікації. Затриматися їм в наших краях довелося аж на півтора місяці замість двох тижнів, як зазвичай для роботи на подібних вишках. Погода завадила оперативно відпрацювати – дощі постійно перешкоджали якісному виконанню робіт. Але хлопці не сумували: і грибів у наших лісах назбирали і щук на міському ставку спінінгом наловили. Справжні чоловіки знайдуть чим зайнятися – без діла сидіти не будуть! А фарбування вежі оце днями закінчили. Бачили, яка гарненька тепер? І корозія їй вже не так страшна.

Тож побажаємо нашій телевежі залізного (у прямому сенсі слова) здоров'я, а її «візажистам» –  впевненості в своїх силах та завжди після чергового підйому –вдалого спуску й очікуваної  твердості під ногами!