Новини району  | Останні оновлення | Знай наших | Анонс газети "Маяк"
Додай нас у друзі vk.com
 Група "гість"Вітаю Вас Бажаний госте | RSS
Головна | Мій профіль | Вихід
| Реєстрація | Вхід

- Меню -

Головна сторінка

Останні ОНОВЛЕННЯ

Новини нашого району

Корюківська Козача Січ

ОГОЛОШЕННЯ

Гучномовець

Квіти +

Знай наших

Каталог файлів

Каталог матеріалів

Форум

Фотоальбом

Влада

МВС повідомляє

Служба Безпеки України

Слово для віруючих

Такого ви ще не бачили

Смаколики

Корюківщина. Вибір...

Гостьова книга

Ваша думка...



Статистика

онлайн усього 1
відвідувачів 1
користувач: 0



Посміємося?




З Бару приїхали і вежу причепурили.

Десь із середини вересня  жителі та гості  Корюківки мали можливість спостерігати за дивним рухом на місцевій телевежі. Відтоді ж на телекомівському  паркані з’явилося і попереджувальне оголошення про небажане паркування  транспортних засобів поблизу висотної споруди, бо навколо (на кілька метрів у діаметрі) розлітаються краплі свіжої фарби.  Як виявилося, то майже два місяці  її фарбували справжні альпіністи з міста Бар, що на Вінничині. Останній раз такі роботи проводилися у 2007 році, оскільки «за регламентом» металева конструкція повинна фарбуватися «з голови до ніг» кожні 5 років, щоб запобігти корозійним процесам. До речі, як стало мені відомо, одночасно в Україні відбувається відновлення лакофарбового покриття ретрансляторів у декількох областях. Що ж стосується безпосереднього фарбування корюківської вежі, то Концерном РРТ (радіомовлення, радіозв'язку та телебачення), а саме йому вона належить, для виконання робіт була найнята спеціалізована підрядна організація, яка надає послуги виробничого альпінізму. А та, в свою чергу, прислала до нашого міста групу з трьох чоловіків, до якої ввійшли: 31- річний майстер спорту з альпінізму Скобчак Анатолій,  30- річний майстер спорту з альпінізму Стуліков Володимир та 20- річний Орел Владислав, не такий, правда, титулований, але прагне нічим не поступатися колегам.  За плечима у кожного з них багаторічний досвід висотних робіт.  Анатолій та Володимир, наприклад, двічі брали участь у підкоренні Ельбрусу!  

На фото (зліва направо): Стуліков Володимир,  Орел Владислав,  Скобчак Анатолій.

– Розпочалося все ще зі шкільних років, коли ми до щоденних занять спортом долучили ще й відвідування туристичного гуртка, - почали свою розповідь хлопці, приязно відгукнувшись на мою пропозицію  трошки поспілкуватися. – Почали ходити в походи, щоразу збільшуючи і відстань і складність пересування та вивчаючи спеціалізоване обладнання. Через певний час «доросли» й до підйомів у гори на серйозні висоти...

Ще в студентські роки звела хлопців доля з людьми, що робили сходження на найвищі гірські вершини світу. Дізналися, що готуються вони до сходження на Ельбрус – найвищої вершини Кавказького хребта (висота – більше, ніж п’ять з половиною тисяч метрів). Назбирали потрібну суму грошей, взяли тільки необхідне обладнання і вирушили групою з 5 чоловік спочатку потягом до гірського масиву (їхали аж 5 днів), потім – 21 день самого сходження (з кількаденними перервами на акліматизацію). Сходження це проходило нелегко як фізично, так і психологічно:  за кілька днів до цього зірвався і загинув альпініст з групи, яка підіймалася попереду наших знайомих. Помилився, орієнтуючись, і впав  в ущелину.  Гори помилок не прощають...

– Але все ж до вершини ми дійшли і були тому дуже раді! – згадують і посміхаються друзі. - Емоції – не передати!

Анатолій на той час вже очолював студентський туристичний гурток, а тому через рік знову організував групу, з якою ще раз підкорив найвищу вершину Російської Федерації.

– До речі, - уточнює він, як фахівець. –  Кордон між Європою та Азією неоднозначний, тому нерідко Ельбрус називають ще й найвищою європейською гірською вершиною, а за російською альпіністською класифікацією «Ельб» (це так вони цю гору між собою називають) оцінюється як 2А сніжно-льодова вершина.

Коли ж старші з групи створили сім’ї  і «понароджували» по двоє діток, то з’явилася й необхідність у грошах – треба ж членів своєї родини  годувати та вдягати.  Зайнялися промисловим альпінізмом, у якого є свої нюанси. Якщо в горах головне  –  це легкість спорядження, а карабіни роблять з алюмінію та дюралю, то для промислових альпіністів головне – надійність, тому і карабіни у них важчі, зі сталевих сплавів (переважно іноземного виробництва).

– Першим моїм завданням на новій роботі було – ущільнення швів багатоповерхового панельного будинку, - продовжує розповідати Анатолій. – Начебто з завданням впорався непогано та й замовники залишилися задоволеними, почав заробляти.

– Я ж у свій перший робочий день одразу потрапив на колишню військову 150-метрову вежу, яку в радянські часи використовували як «глушилку» – для перешкоджання прийняттю програм «ворожих» радіостанцій, - підтримав розмову свого товариша Володимир. – Монтував там обладнання для покриття місцевості мобільним зв’язком. А якщо казати про найвищу промислову споруду, яку ми «підкорили», то це, мабуть, 250-метрова вежа в місті Ладижин, що на нашій рідній Вінничині. Там також ми виконували завдання з монтажу обладнання мобільних операторів.

– До слова… Чи правда, що перебої з роботою мобільного зв’язку на території  Корюківщини були саме через виконання ваших робіт?

– Та навряд-чи.  Ми про відключення такого обладнання нікого не просили.

– А як до вашого заробляння у такий спосіб ставляться батьки, дружини?

– Не можемо сказати, що спокійно, але нормально. Дружини, ті взагалі – наші, місцеві, «доморощені». Самі ще з-за шкільної парти з нами в походи ходили. Тому знають, що до своєї роботи ми ставимося зі всією відповідальністю.

– А взагалі не страшно на таких висотах працювати? – запитую, думаючи про те, чи зміг би сам подолати відстань хоча б до середини нашої споруди, не кажучи вже про її «маківку» (для довідки і порівняння: висота корюківскої вежі – 75 метрів).

– Та ні. Ми вже звикли,  – відказують. – Чомусь не було страху і в дитячо-юнацькі роки. Не думали тоді про це… Просто обов’язково  підстраховуватися треба, бо випадки всілякі можуть бути.

– І були?

– Не без цього. От нещодавно мій кум знехтував підстраховкою  і  з даху п’ятиповерхівки  злетів, - хитає головою Володимир. – Живий залишився, бо у свіжозкопану клумбу впав. Отримав кілька переломів, до сих пір лікується. Слава Богу, що з хребтом все гаразд, а решта – позростається.  А сам я одного разу метрів з вісім вільного падіння пережив. Не помітив, як карабінчик розмуфтився і розстібнувся.  Страховочний трос врятував.  Добре, що ні об що не вдарився з розгону, а то б…

– Там, зверху, вітри дужчі, - це вже  Владислав долучається, щоб і собі не відставати від старших. – Тому без страховочної линви ніяк! Одного разу нашого колегу на моїх очах на 100-метровій висоті несподіваний порив вітру підняв з оглядового майданчика  і «переставив» десь на метр убік. Хвилин з десять після того він просто сидів і глибоко дихав, заспокоюючись. Той, хто думає, що ніякої труднації  в нашій роботі немає, нехай спробує, може й дізнається звідки адреналін виділяється...

Погоджуюсь. Ризикують хлопці щоразу, коли віддаляються від Землі-матінки.  Та для виконання таких робіт однієї сміливості, мабуть, не достатньо.

 – Треба ж іще й немалі кошти на дороге спорядження витратити? – киваю на їхні «знаряддя праці».

– Так. На одного треба  як мінімум 1,5 тис. доларів затратити для повного спорядження. На цьому не економимо, купуємо все у перевірених фірм, бо ж  «на кону» стоять наші життя, здоров’я.

Запитав ще хлопців, чи не бачили вони наслідків цьогорічного  влучання у вежу блискавки. Кажуть, що не помітили нічого. А розряд блискавки, до речі,  був тоді таким сильним, що тим, хто знаходився на чергуванні в приміщенні під вежею, від її «пострілу» аж вуха позакладало. Про той випадок розповідав якось черговий радіотелевізійного передавального центру (РТПЦ) Концерну радіомовлення радіозв’язку та телебачення Анатолій Боцманов.

– Та це вже другий такий випадок на моїй пам’яті, а працюю я тут вже 30років, - каже.  – Подібний прицільний розстріл нашої вежі небесними силами був десь у середині 80-х років минулого століття. Нещодавнє ж влучання блискавки, ймовірно, відбулося в антенно-щоглову споруду (АЩС). Я навіть собою відчув присутність її електромагнітного поля – волосяний покрив на тілі аж дибки став. І зовсім не від страху  –  ось вам і будь ласка: закони фізики на практиці.

– Що ж накоїла тоді непрохана гостя, так зненацька «підморгнувши» з-за хмар? – питаю.

– О-о-о, вона не жартувала: вмить було виведено з ладу частину радіорелейного обладнання, також пошкоджено й частину обладнання міських АТС і міжміські канали телефонного зв'язку, роботу яких, до речі, було оперативно відновлено... – пояснив Анатолій Трохимович.

Наше місто з висоти пташиного льоту...

Цікаво. Але повернемося до героїв публікації. Затриматися їм в наших краях довелося аж на півтора місяці замість двох тижнів, як зазвичай для роботи на подібних вишках. Погода завадила оперативно відпрацювати – дощі постійно перешкоджали якісному виконанню робіт. Але хлопці не сумували: і грибів у наших лісах назбирали і щук на міському ставку спінінгом наловили. Справжні чоловіки знайдуть чим зайнятися – без діла сидіти не будуть! А фарбування вежі оце днями закінчили. Бачили, яка гарненька тепер? І корозія їй вже не так страшна.

Тож побажаємо нашій телевежі залізного (у прямому сенсі слова) здоров'я, а її «візажистам» –  впевненості в своїх силах та завжди після чергового підйому –вдалого спуску й очікуваної  твердості під ногами!

 
Форма входу
Календар
«  Вересень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
- Друзі -






















Мой профиль на Freelancehunt.com

Синоптики прогнозують
погода у Корюківці

Телеманія

Наше дзеркало №1
Наше дзеркало №2
Наше дзеркало №3
Наше дзеркало №4

Наше дзеркало №5
Наше дзеркало №6

OФІЦІЙНА Web-СТОРІНКА КОРЮКІВСЬКОЇ РАЙОННОЇ МОЛОДІЖНОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
"АЛЬЯНС 3000" ©.